Керівник установи направляє працівника в службове відрядження до іншого населеного пункту. Чи має право працівник відмовитися?

Службовим відрядженням вважають поїздку працівника за розпорядженням керівника установи на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення. Така поїздка повністю або частково фінансується за рахунок бюджетних коштів. Її підтверджують документи, у яких міститься інформація про зв’язок службового відрядження з основною діяльністю установи (абз. 1 п. 1 розд. I Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 № 59).

Трудовий договір — це угода між працівником та установою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. Установа, зі свого боку, зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату й забезпечувати належні умови праці (ч. 1 ст. 21 Кодексу законів про працю України; КЗпП).

Тож поїздка у службове відрядження для виконання роботи, обумовленої трудовим договором, є обов’язком працівника.Водночас керівник установи не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором (ст. 31 КЗпП).

Відмова працівника без поважних причин поїхати у відрядження для виконання роботи, обумовленої трудовим договором, є порушенням трудової дисципліни.

Зауважимо, що трудовим законодавством установлена заборона направляти у відрядження:

+

• вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 176 КЗпП);
• жінок, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, без їхньої на те згоди (ст. 177 КЗпП);
• осіб, які виховують малолітніх дітей без матері (ст. 1861 КЗпП).